Олекса́ндр Андрі́йович Лу́цький (псевда: «Довбня», «Богун», «Марко», «Беркут», «Богдан», «Андрієнко», «Клименко», «Боднар»)

Народився 16.10.1910 в с. Боднарів. Діяч ОУН. З початком Другої світової війни у вересні 1939 нелегально працював під чужим прізвищем в органах Радянської влади в одному з виконкомів Станіславської області і навіть був обраний депутатом Народних Зборів Західної України. Подав заяву у Львівський університет, але під загрозою арешту в листопаді перебрався до Кракова для навчання на курсах підготовки військових кадрів і займався організаційною діяльністю ОУН(б), після її розколу в лютому 1940 р. У березні 1940 року конспіративно повернувся у Станіславську область де до листопада очолював Станіславівський обласний провід ОУН і вів роботу зі створення підпільної мережі в регіоні. У листопаді викликаний до Кракова для підготовки та участі у 2-му Великому Зборі ОУН (1-4 березня 1941). Керівник мобілізаційного відділу Проводу ОУН(б). Один з організаторів батальйону «Нахтігаль», що воював у складі Дружини Українських Націоналістів (умовна назва – «Український Легіон») створеному при Абвері. Від 1 грудня 1941 до кінця 1942 у званні обер-лейтенанта на території Білорусії командував третім взводом першої роти 201 батальйону охоронної поліції.

Після відмови продовжувати контракт з Вермахтом О. Луцький призначений заступником військового референта Проводу ОУН. Від жовтня 1943 до березня 1944 – член Проводу ОУН(б). За його ініціативою та за наказом Головного військового штабу УПА від 15 липня 1943 велося створення Української народної самооборони (УНС) в Галичині, та став її командиром (на серпень 1943 налічувала приблизно 2 тисяч бійців і вела бої з радянськими партизанами С.Ковпака, німцями та загонами Армії Крайової). У грудні 1943 на її базі було сформовано групу УПА–Захід, якою О. Луцький командував від грудня 1943 до 26 січня 1944 року, доки його не змінив на цій посаді майор, а згодом полковник УПА, Василь Сидор «Шелест».

У травні 1944 Луцький заарештований гестапо й до червня утримувався під арештом. Протягом серпня-жовтень 1944 р. командує спеціальною групою УПА–Захід–Карпати. Через суперечності з Р. Шухевичем відсторонений від офіційних командних посад в УПА та ОУН, працював перекладачем військової референтури ОУН, з жовтня по грудень 1944 перебував під слідством Служби безпеки ОУН.

22 січня 1945 в селі Бабин Середній Войнилівського району захоплений спецгрупою НКДБ УРСР разом із дружиною Юлією Луцькою (10.08.1946 засуджена до 10 років позбавлення волі за участь у підпіллі ОУН). Сотні «Вітрогони» і «Летуни» під командуванням «Середнього» (без залучення кущових боївок) здійснили напад на Войнилів але звільнити в'язнів не вдалось. Луцького негайно перевезли до станіславської тюрми, через кілька тижнів – до Львова, а далі – у Київ. На допитах після півроку катувань у нього вибивали історію творення УНС. Вироком військового трибуналу МВС Українського округу від 10.08.1946 року Олександр Луцький був засуджений до вищої міри покарання та страчений у Києві 13.11.1946.

Миха́йло Васи́льович Дяче́нко (псевда: «Гомін», «Марко Боєслав»)

Народився 25.03.1910 у с. Боднарів. Від 1930 року в лавах ОУН, а з осені 1933 очолював осередок у Боднарові. Політв'язень польських тюрем у 1934–1935 та 1937–1939 роках. 17 червня 1937 року заарештований і відправлений до станіславівської тюрми, в якій перебував півроку. Навесні 1939 року знову заарештований за громадсько-політичну діяльність.

Член Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

У 1945–1950 роках працював у відділі пропаганди Карпатського краю ОУН і одночасно редагував підпільний часопис «Шлях Перемоги», що почав виходити з 1.05.1945. У 1950–1952 роках — крайовий референт пропаганди УПА.

За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність Дяченко-Боєслав був нагороджений у серпні 1948 року Срібним Хрестом Заслуги.

Загинув 23.02.1952 року в урочищі Хубена біля с. Дзвиняч що поблизу Солотвина. В бункері були сім підпільників ОУН.

Вивезені тіла повстанців знайдено після падіння СРСР. Під час ексгумації останки Дяченка-Боєслава впізнали за срібною коронкою зуба, вставленою в юності. 1992 року героїв урочисто перезахоронили в Солотвині.

На початку 2010 року на межі Галицького та Калуського районів розкопаний архів Михайла Дяченка. Про це повідомили 16 січня краєзнавець Зіновій Бойчук та правнук поета Михайло Ліщинський, які займалися пошуком і розкопками. Більшість матеріалу в архіві виявилася зашифрованою і потребує обробки. Серед речей знайдений «Збірник ідеологічно-вишкільних матеріалів» з власноручними виправленнями та коментарями Михайла Дяченка.

Детальніше тут

Літературна діяльність Михайла Дяченка

В гімназіальні роки пише вірші, бере участь у літературних вечорах. Упродовж 1930-х років Михайло Дяченко видає одну за одною поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939), публіцистичну збірку «Земля плаче» (1936). У 1940—1941 роках перебував на Холмщині й публікував нові твори в молодіжних журналах «Дорога» і «Малі друзі» які видавало «Українське видавництво» в Кракові. Тоді ж написав збірку поезій «Вони прийдуть» надруковану 1941 року видавництвом «Пробоєм» у Празі.

Невеличкою збіркою поезій «За волю» (1945) розпочинається підпільна творчість під літературним псевдонімом «Марко Боєслав». Редактор підпільного часопису «Чорний ліс» (1947 – 1950). У 1946–1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів на повстанську тематику, що склали такі збірки: «Непокірні слова», «Вітчизна кличе», «Протест», «В хоробру путь», «Із днів боротьби», «Хай слава луна» та інші. Писав Марко Боєслав і прозою. Його новели, оповідання, публіцистичні твори друкувалися у підпільних газетах та журналах «Шлях перемоги», «За Україну!», «На чатах», «Чорний ліс». У 4-5 числах журналу «Чорний ліс» 1948 року було вміщено нарис Марка Боєслава «Підполковник Михайло Медвідь».

Досить цікавим фактом є те, що пісню, яку вважають народною, «Рости, рости Черемшино» написав саме Марко Боєслав для своєї друкарки Свідрук Марти (псевдо: «Черемшина»). відео пісні "Рости черемшино"